6 місяців в Умбрії: британка пакує валізи до США

Британка з родиною оселилася в Умбрії — регіоні пологих пагорбів у центральній Італії, біля кордону з Тосканою. Уже майже через пів року вона визнала переїзд помилкою і готує наступну зупинку — Сполучені Штати.

Жінка працює дистанційно з будь-якої точки світу, чоловік — пілот вертольота, тож сім’я могла обирати місце життя по всій Європі. Після Ісландії з суворим кліматом і складною мовою вони шукали тепло: розглядали Португалію, Францію та Іспанію, але зупинилися на Італії через кухню й культуру. Орендували невеликий сільський будинок із ділянкою на околиці крихітного умбрійського селища за 750 євро на місяць.

Разом живуть чоловік, вагітна другою дитиною жінка, трирічний син, собака, дві кішки й десять курей. Місцеві, яких вона зустрічала, були чарівними, темпераментними й сердечними. До безкоштовного дитячого садка — вісім хвилин пішки під гору. Їжа свіжа, погода влітку спекотна, але не задушлива, навесні й восени помірна. Глава уряду Джорджія Мелоні, за її спостереженням, додала країні оптимізму; більшість місцевих, здається, нею задоволені.

У звіті Mental State of the World від Global Mind Project Велику Британію назвали найстресовішою країною з найвищою часткою людей із психічними проблемами та другою «найнещаснішою» у світі після Узбекистану. В однокімнатній квартирі в Лондоні на початку цього року іпотечні платежі подвоїлися. Виселити мешканця, у якого договір оренди давно закінчився і який платив лише частково, розтягнулося на вісім місяців; за порадою місцевої влади він спирався на правила, що стають дедалі менш вигідними для власників за часів колишнього прем’єра Стармера. Квартиру доведеться продати дешевше, ніж купили п’ять років тому. В Італії програма «будинків за один євро» дозволяє купити будинок-«проект» із ділянкою менше півгектара менш ніж за 80 тисяч євро.

Бюрократія, за словами жінки, довела б до відчаю навіть святого: важко було надіслати листа поштою чи записатися до лікаря. Синові щосереди в садку доводилося по дві години терпіти релігійне повчання, яке їй здавалося надто завзятим. Країна, на її думку, доброзичлива до дітей, але після ліцею молоді пропонує небагато перспектив.

Вона записалася на інтенсивні курси італійської, проте визнає, що погано володіє іноземними мовами й навіть англійською сором’язлива з незнайомцями. Говорити італійською вважає важким, незручним, ізолюючим і деморалізуючим — і не вірить, що за роки набула б упевненості. З цього вона робить висновок: неважливо, наскільки гарний пейзаж і наскільки щирі люди, — ніде в Європі вона, на її відчуття, по-справжньому не розквітне. Тому наступна зупинка для родини — США, і вона сподівається, що вже назавжди.